Українка підкорює Мадейру своїм мистецьким талантом (ФОТО)

4 Листопад, 2016 - 19:00

Проект про українців у Португалії опублікував нове інтерв'ю з неймовірною людиною із безліччю талантів, пані Галиною Стеценко, яка проживає на вічно зеленому і квітучому острові Мадейра, який власне і надихає нашу героїню на такі неперевершені роботи!

— Пані Галино, розкажіть, будь ласка, історію свого переїзду. Як Ви потрапили до Португалії? Що Вас привело до цієї країни?

— Я поїхала у Португалію зовсім не тому, що хотіла. Взагалі ніколи не думала покидати Україну, але так склалось. У мене були українські друзі на Мадейрі, які дуже переживали за мене: дев’яності, я одна з сином, і нам, бракує грошей щоб жити до кінця місяця. От вони і сказали мені: “Є такий чудовий острів Мадейра, де не вистачає музикантів. Поїдь! Заробиш грошей…”

Я кажу: “Як? Як поїду? Як покину маму? Я так звикла до свого життя, так люблю Київ, не хочу!” – “Та ні! Ти заробиш грошей, тобі ж треба сина годувати, потім повернешся і будеш жити як хочеш”. – “Добре!” – кажу.

Мама мене відпустила: “Доню, два рочки попрацюєш, заробиш і повернешся”. А передісторія така: в моєї подруги був учень з Мадейри, якого португальська комуністична партія скерувала навчатися до Києва. Від нього ми й дізналися, що на Мадейрі потрібні музиканти.

Ось так почалася, можна сказати, “київська музична еміґрація”. Нас потихеньку осіб з 15 приїхало. Не хотілось переїжджати, навіть соромно було спочатку. Сина було важко відривати: в нього своє життя, друзі і раптом я забираю його з десятирічки…

— Чи було важко інтегруватися в нове середовище?

— Коли ми приїхали на Мадейру, були дуже вражені якимось таким мікроскопічним світом – це ж острів. Я приїхала в середу ввечері, а в четвер вранці вже починалася робота, о 9:00 мене чекали учні. Це було як іспит, але той час мені дав багато. Учні дуже допомагали. Спочатку було дуже важко. Уявіть собі: приїхала людина, яка майже не володіє ні англійською, ні португальською.

— Тобто, коли ви серйозно задумались про переїзд, то почали вивчати португальську?

— Так, почала вчити трошки. По приїзді учні у всьому мені допомагали, і острів показували, і з місцевим життям знайомили. Я їм дуже вдячна за все...

Перший рік я плакала і думала: все, допрацюю до кінця навчального року і їду додому. Мені ж ще треба було борги віддавати в Києві. Але мої учні сказали: “Якщо Ви нас покинете, то ми покинемо музику”, – це було дуже трепетно відчути, як вони мене полюбили. Після цього я не могла покинути їх. Також відрадою для мене була музика, я могла займатись до ночі...

— Як португальці ставляться до українців?

— В Португалії нас прийняли. Дали нам можливість жити, працювати, нас поважають. Завжди кажуть: “У вас така гарна культура, ви так багато вмієте, так швидко навчились мови”. І мені подобалось, що коли ти з людиною розмовляєш, входиш в ближчий контакт, вони дуже хочуть допомогти, бесідувати. В нас в Україні, коли ми з кимось зближуємося чи хочемо допомогти, – відразу додому запрошуємо, нагодувати хочемо.

У португальців такої культури немає, тут прийнято в ресторані чи в кав’ярні посидіти. Але я і учнів запрошувала додому, і колег своїх. Пригощала варениками, борщем.

До речі, був час, коли не так легко бурячок можна було купити, гречку, теж не легко було знайти. Зараз багато португальців хочуть прийти на майстер-клас навчитися вареники ліпити…

— То Ви і кулінарні майстер-класи організовуєте?

— Коли є друзі, які хочуть – організовую. Наприклад, у мене є цікава історія з португальською подругою, їй борщ мій дуже сподобався. А борщ я варю без м’яса і тільки вкінці додаю свіжесенький бурячок, уже варений, тому він стає такого ясно-бурякового кольору, дуже дієтичний і смачнющий. Так-от, Маргарита навчилася варити його, і маму свою навчила, і тепер це для них святкова страва на Різдво. Тому що цей колір для них особливий, для них це колір Різдва.

Потім їй і вареники сподобались, і писанки, і книги про Україну...

 

— А як Ви почали займатись писанками?

— Писанками я вже давно займалася. Ще до Незалежності України, коли українська культура була дозволена лише на папері, а насправді все, що українське, релігійне, робилося тільки вдома, на людях не виявлялося.

...Про нас із сестрою у консерваторії казали: “До них треба пригледітися, бо вони розмовляють українською мовою”. Згодом ті самі люди, коли змінилася влада, вже почали казати: “Це ж наше, наша українська мова і т. д.”

До речі, поки не “вимиється” це покоління, поки не виростуть нові сили, буде ще дуже багато колотнечі. Це абсолютно закономірний процес. Головне не боятися, а треба просто жити, творити і з любов’ю до рідного будувати нову Україну.

Перед Великодніми святами ми разом з сином ходили розписувати писанки. А потім дуже захопилися і вже вдома, перед Великоднем розписували.

Пізніше, коли я вже переїхала на Мадейру, власне кажучи, після маминої смерті, сталося так, що та Маргарита (подруга. -Авт.) одного разу принесла видуте страусове яйце і урочисто мені його подарувала.

Воно лежало може років зо три, просто лежало на столі. А потім, я поїхала в Київ, вже як мама померла, пішла до відомої писанкарки Оксани Білоус і попросила щоб вона навчила мене мистецтву різьблення страусових яєць.

Купила в неї яйця, а одне вже було вдома. Коли повернулася, почала різьбити сама. Оксана ще сказала мені: “Перше, напевно, розіб’ється”, – але в мене ніколи ще не розбивалось.

 

 

— Як змінились ваші звички після приїзду до Португалії?

— Друзі кажуть, що я не змінююсь. Але, на мою думку, я двадцять років тому – це вже не я, хоча, звичайно, зерно залишається. Основне, що змінилось – це моє ставлення до себе і до світу. Якщо раніше я жила в якомусь смутку, могла дуже багато думати про минуле і жити щастям минулого, то тепер я не живу ним. Тепер ставлюсь до свого життя, як до цікавої історії, книги. І хоч минуле в неї вписане, ти просто перегортаєш аркуші і думаєш “а що цікавого на наступній сторінці?”. До життя варто ставитись трохи відсторонено. Бували справді важкі моменти – машина мене збила на Мадейрі, два місяці пролежала, але зараз я кажу, що це не трагедія, бо це теж чогось мене навчило.

Розмовляла Галя Комар

Читайте також:

тема

Колись відомий як «Маленький Париж», Бухарест – столиця Румунії, відома своєю багатою історією, яка зливається з сучасною індивідуальністю.
Ступені освіти в Польщі і Україні дуже відрізняються. Наприклад, навчання на ступені Бакалавра (Studia pierwszego stopnia) в Польщі триває 6 семестрів або 3 роки.

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.