Заробітчанка з України розповіла про свій складний життєвий шлях

"Рано чи пізно кожна людина запитує себе: для чого я прийшла в цей світ? Що я залишу по собі? Чому саме мені так? Одні шукають відповіді, інші байдуже вдовольняються тим, що їм дарує життя. А воно настільки цікаве і настільки складне, дарує нам то приємні хвилини, то біль, то переживання, що ми рідко задумуємося над тим, що все у цьому світі взаємопов'язане і тісно переплітається. Але життя вчить падати й підійматися, падати й знову підійматися...", - розповідає журналу "Порадник жіночий" Наталя Гоца.

З впертого хлопчиська - у відмінниці!

"Народилася я в старовинному містечку Зборів, у сім'ї вчителів. Я була четвертою. Первісток моїх батьків, Ярослав, помер від пневмонії, яку в далекому 1951 році не вміли добре лікувати. Згодом тато чекав народження ще сина, а народжувалися дівчата, може, тому за духом і поведінкою я росла впертим хлопчиськом. У початкових класах не хотіла вчитися, бешкетувала, билася, а ще відчувала, що мене не любить моя перша вчителька... І перша парта як покарання ніяк не допомагала їй мене перевиховати. Аж в четвертому класі, коли нас перевели на "всіх вчителів", я відчула себе маленькою людиною, впевненою у собі, і я з розбишаки стала відмінницею", - розповідає жінка.

Батьки-педагоги, пригадує пані Наталя, старалися з усіх сил дати донькам правильне виховання. Дві старші сестри навчалися у музичній школі, то й вона, повинна була грати складні гамми.

"А мені б на ковзанах покататися або чкурнути на озеро. Але треба, то треба, ходила й на бандуру, і на фортепіано. Але... безрезультатно! Тільки танці й спорт мене задовольняли. Пригадую, яка була щаслива, коли нарешті виборола своє право займатися тим, що мені до душі - скелелазіння, спелеорієнтування - то було моє. Перші місця у змаганнях додавали сили й впевненності.

Одного разу тато сказав: "Ану, дівчата, хто буде вчитися вишивати? Кожна дівчина собі на весілля повинна вишити рушник сама!" Доки старші сестри думали, я взялася до роботи, і вчив мене класти хрестики саме тато. Тож я собі рушник весільний вишила, а як донечка підросла, то і їй. А синові на весілля вишила сорочку в далекій чужині. На самому весіллі її вручила, і ми, три сестри, ще й заспівали пісню, слова якої прийшли до мене, коли я її шила, а музику придумала середуща сестра. Тож усі таланти, які батько нам прививав, знадобилися! За роки чужини вишила 15 сорочок, а в цьому році закінчила в Італії курси й тепер творю ще й коралі", - веде далі жінка.

Кохання зі Зборова у львівському трамваї

"Думаю, кожна дівчина ще з дитинства думає: а якою я буду, коли виходитиму заміж? І яке воно, доросле життя? А доросле життя, то вже серйозна тема. Тут, як з музичних уроків, не утечеш ні на ковзанку, ні на річку. Пригадую, коли дівчиною не пішла на проводи в армію до свого хлопця, бо відчувала серцем - це не моє... І вже коли навчалася у Львівському університеті імені Івана Франка (де здобувала фах спеціаліста з механізованої обробки економічної інформації), на четвертому курсі, мене знайшло моє кохання. Я бігла з пар, і на ходу заскочила в трамвай. Ростом я маленька, тож підскочила, щоб вхопитися за верхню перекладину, і тут сильна рука накрила впевнено мою, я підвела очі й побачила... два сині джерельця. Цього, Грузчика, як називали його всі друзі, я знала давно. Він з мого міста, вчився у нашій школі, на два роки старший. Ми разом їздили на змагання, навіть одного разу йшли в парі в печері Млинки і вибороли перше місце, він вчив мене кататися на ковзанах... І це все про мого теперішнього чоловіка - Володимира. Тоді він повертався із свого місця служби, куди їздив за характеристикою, щоб вступати в медінститут, на цей раз вже втретє. А називали його друзі Грузчиком, бо не вступивши, пішов працювати вантажником (грузчиком) на виробничий комбінат. Але таки згодом вступив, і вивчився на лікаря, і хоч нині вже на пенсії, а й далі працює, бо казали його колеги - нам без нього ніяк!

Ми разом вже багато років. А тоді все було не таким безхмарним... Його батьки спершу не хотіли, щоб він одружувався зі мною. Але потім Володимир мені зізнався, що ще в школі знав, що я стану його дружиною. А я все життя дякувала своїй свекрусі за сина. І найцікавіше, що моя свекруха мала ім'я Наталя, я також Наталя, і Бог мені дав невістку Наталю. То я їй сказала: "Не кажи мені "мама", бо не я тебе народила, не кремпуйся! Я хочу бути тобі такою свекрухою, яку мала я.

Це нині молодим на весілля дарують хтозна-що, а тоді, в далекому 1980 році, ми відгуляли за позичені гроші, і потім все до копієчки віддали, зате світилися від щастя. І аж через два роки мені тато подарував швейну машинку, яка так мене рятувала. Часи були непрості, чоловік був студентом. Кожного ранку я намащувала смальцем дві скибки хліба, поверх кружальцями цибуля і все... Ми сім років жили з моїми батьками. Ще з нами жила старша сестра з чоловіком і середуща теж з чоловіком, і всі мали по двоє дітей. Усього - 14 душ у хаті!

Нашим батькам друзі, сусіди дивувалися - як можна так дружно жити, такою великою родиною? А ми жили, батьки все робили для того, щоб був мир і злагода: як до роботи, то всі гуртом, як до пісні чи коляди - то всією родиною!

...1990-ті роки були не прості, то були роки на виживання. З роботи звільнилася сама, не витримувала натиску директора, що казав: "Кому не подобається - бери свій тризуб і викидай гній в колгоспі". І порятунок був - базар. Тернопіль від нас за 36 кілометрів, раненько - підйом, на візочок дві величезні сумки і до роботи. Щоб втриматися нам, приїжджим, треба було чергувати ночами, креслити кожен своє місце, і до приходу тернопільських ми вже всі мали товар розкладений на розкладачках. А потім з торбами додому. Щастя, що діти вже біля зупинки чекали, щоб допомогти до гуртожитку, на четвертий поверх винести сумки. А як їздила за товаром за кордон, то Ростик і Олюня з торбами мене підміняли на базарі. Так змалку вчилися виживати.

Щоб збудувати хату, потрібні великі гроші. Але тепер я знаю на своїй власні шкірі, так, гроші потрібні, але коли є величезне бажання і сила волі, а ще й голова на плечах, то при Божій допомозі все робиться. Навпроти батькової хати мали розвалити старе приміщення міської ради, то батько пішов до голови й попросив дозволу обчистити цеглу й купити її. То був наш перший придбаний будівельний матеріал на майбутню хату - за 30 карбованців. А питання з місцем вирішилося саме собою. Недалеко вирішили будувати нову лікарню, а навпроти, через став, була хата батьків мого чоловіка, і поруч старезний величезний сад, ще дідусь Яків колись садив. Ближче до дороги все було залито водою і росла лепеха. І хлопці-водії, які вивозили землю, запропонували засипати той садок, щоб зробити файний город, захотіли бензин зекономити. Старі яблуньки, груші, сливи розсипались як порох... І після того, як було насипано шар землі товщиною понад метр, його втрамбували. Вийшла ділянка на славу. То тепер будуються за два-три роки... А ми самі копали фундамент, самі заливали... Тато зробив для мене і сестри спеціальні ноші на розчин. Нині маємо своє родинне гніздо, де двері завжди відчинені й для друзів, і для родини. Тато навчив нас змалку - ніхто з хати не має вийти непочастований.

Я працювала понад силу. За товаром їздила щотижня у  Варшаву, тобто ніч дороги, скупилися і назад, і далі підйом в 6 ранку, наготувати їжі для господарки, прополоти, насікти, запарити комбікорм, все вимішати - 40 літрів баняк. І на базар... після базару - городи і все решта... Неділя - та ж процедура. І так з дня у день, ні неділі, ні свята" - сповідається Наталя Гоца.

Важка недуга й непоправна втрата...

Важка фізична праця, емоційне перенапруження призвели до того, що жінка у досить молодому віці пережила мікроінсульт. Реанімація, лікарня, ліки... Лише вчасна допомога чоловіка-медика врятувала жінці життя і здоров’я.

"Життя біжить, ні - життя летить! Діти попідростали, як дати хліб у руки? Де набрати грошей на навчання? А син захотів бути, як тато - лікарем. Батько був проти, бо, по-перше, не було грошей, а по-друге, казав - важка і невдячна справа... Тоді я їм обидвом сказала, що буду траву гризти, але дам освіту ту, яку хоче моя дитина", - каже пані Наталя.

Їхати жінка планувала разом з подругою дитинства, що залишилася без засобів існування з малими дітьми на руках.

"Разом на візи чекали, мені нема (аж півроку минуло), а подрузі таке щастя - за місяць все готово. Кажу їй: "Не хвилюйся, дівчата тебе зустрінуть, а потім і мене будете стрічати!"

Відправила її, а сама вдома - робота, діти, справи. Працюю, а в голові думки одна одну наздоганяють - напевне, вони вже добралися до кордону... Ну стоять на кордоні... 5, 6, 10 годин... Напевне, вже в Польщі... І так чекаю телефонного дзвінка, як домовилися.

А за декілька годин телефон задзвонив таки. У слухавці чую ніби якісь голоси, а він мовчить. Запитую, що сталося? Потім голосніше, а потім вже й кричу: "Що сталося?"

- "Немає..."

- "Що - немає???"

- "Дівчат немає... Розбилися... Була аварія... Чоловік, що сидів попереду, і їх двоє, загинули на місці", - пригадує з розпукою жінка.

"Це був шок... Я не знала, що робити. Як передати діточкам, старенькiй матусі моєї подруги страшну звістку про те, що сталося непоправне?

Пригадую, коли вже були готові документи, напередодні поїздки подруга щасливим голосом розповіла мені свій сон: "Мені приснилася велика і світла кімната, така сяюча. I я так зраділа, от поїду, зароблю грошей і куплю свою хату, десь недалеко коло вас, у рідному Зборові..." Так, тепер вона має хату, світлу і сонячну... Високо в небесах..." - говорить Наталя.

А мама подруги, тітка Ніна перед відходом автобуса поклала доньці у кишеню листа і попросила прочитати його на місці, коли приїде. Так він і залишився не прочитаним. У ньому йшлося про те, щоб донька не хвилювалася за неї, щоб хоч згадувала... Мама з нею як слiд i не попрощалася, адже не думала і гадки не мала, що щось недобре трапиться не з нею, а з донькою. I Наталя планувала їхати разом з нею, якби одночасно візи отримали...

"Й пішли шукати долю мами..."

...Після пережитого: і хвороби, і смерті подруги, пані Наталя таки поїхала в Італію. Ніби недавно, ніби вчора, а вже минуло 15 років! Аж страшно уявити, третина життя без сім'ї, без дітей.

"Й пішли шукати долю мами... Самі у найми записались, у золоті клітки сховались, і тяжко нести, гірко відректись, О Боже, поможи спастись!" - пригадує пані Наталя свої вірші.

Зате тепер тато гордий, що син пішов по його стопах, та й школу добру пройшов поруч. У родині двоє анестезіологів-реаніматологів рятують, допомагають людям... Не робота, а фронт суцільний, ні дня, ні ночі...

"Це до мене дійшло згодом, а раніше, коли молода була, постійно злилася, що чоловік не має часу мені допомагати ні на городі, ні в господарствi, ні в торгівлі. Пригадую, як одного разу вмовила, щоби поїхав з моїми товаришками у Варшаву, то поки він стеріг сумки, хтось штовхнув, щось запитав, і моя сумка "тю-тю на Воркутю", як любив казати мій тато. Вкрали! Словом: хто народився повзати, літати не буде, як лікар - то не торгаш! А одного разу в Італії ми допомагали готувати обід у священика, бо приїхав владика Йосип Мілян. І заходить до нас на кухню владика і дякує за смачний обід: кладе руку на голову, благословляє і кожну запитує, звідкiля. Ось і я кажу, що зі Зборова. А вiн розповідає: "О, я Зборів пам’ятаю, бо стався якось випадок на дорозі, і нашого брата-монаха доправили у тамтешню лікарню. На життя надії було мало, всі молилися, а молоденький білявий лікар п'ять діб не відходив від нього, і диво - монах вижив". Я тихо шепочу: "То мій чоловік, Володимир". Владика поцілував мене... Тож треба, за 1 500 кілометрів, на чужині, через стільки років почути слова вдячності!

Донечка, моя доця Олюня – моя розрадниця, моя помічниця, моя щира і вірна подруга! Життя змусило її пекти хліб у свої 10 років, а коли навчалася в педагогічному університеті, то всю господарку тримала на своїх плечах. Нині має трьох козаків: 10-річного Олексія, 4-річного Костянтина і найменшенького, нашу потіху, Андрійка, якому лише 3 місяці. Мій тато навчив Олю пасічникувати, бо він пасічник iз 45-річним стажем. А дочка вже старших за себе виховує. У сина підростають дві донечки: Анастасії - 11 років, а Варварі - чотири.

Чи життя важке? Так, важке! Чи життя прекрасне? Так, прекрасне! Звiсно, випали різні випробовування, доля нас гартувала. Але і чужина нам була дана не просто так... Хтось тут відшукав ту вузеньку і тернисту дорогу, дорогу до Бога. Чимало жінок-заробітчан від дикої ностальгії почали писати вірші... Хто не відчув гіркоти заробленого хліба в чужині, не зрозуміє, через які випробування, приниження, нервові стреси ми пройшли... А я дякую Боговi за все-все", - резюмує Наталя Гоца.

Анна ПЕТРОЧЕНКО, "Порадник жіночий".

Фото з архіву.

Реклама

Читайте також:

тема

Актуальне порівняння німецьких підприємств на інтернет-платформі Kununu показало, на яких підприємствах співробітники задоволені своєю зарплатою. За результатами дослідження стал
Економити на товарах та послугах у Німеччині можна цілий рік. Потрібно просто знати деякі хитрощі.

новини

22:38
Письменник Стен Лі "дав життя" безлічі найвідоміших супергероїв.
21:59
Запропонований Францією документ під назвою "Париж закликає до довіри і безпеки в кіберпросторі" підписали 50 держав.
18:40
Бойовики обстріляли ракетами південну частину Ізраїлю.
18:11
Євровалюта відносно долара торгується на світових ринках нижче $1,13. Вперше за понад рік.
16:11
Через лісові пожежі голівудські зірки втратили будинки, які були розташовані на пляжному курорті Малібу.
15:21
Інформацію про австрійського полковника, який шпигував на Росію, Відню могли передати спецслужби Великої Британії з метою змінити ставлення Австрії до Москви.
13:25
Естонець придбав виставковий екземпляр BMW майже за чотири мільйони гривень, а авто практично розвалилося
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.