Сповідь заробітчанки, яка втратила родину в Україні, але знайшла щастя за кордоном

Усе в нас починалось, як у всіх, — не було за що жити, чоловік пив, а моєї вчительської зарплати не вистачало навіть на зимові чоботи. Ось я і послухалася порад товаришок і подалася на заробітки до Польщі, розповідає Тетяна газеті "Моя Сповідь".

ПРИНЦ НА "ЗАПОРОЖЦІ"

Власне, моє життя не завжди було таким похмурим. Пам’ятаю себе, до нестями закохану студентку педагогічного інституту, яка бігла назустріч своєму коханому та ще здалеку кидалася йому в обійми. Він щойно прийшов з армії — підтягнутий, високий, дівчата мало не мліли, коли його бачили. Він, хоча мав малу зарплату, завжди купував мої улюблені квіти — ромашки. Ну або рвав десь по клумбах. Але я не зважала — була така щаслива, бо ж он на які вчинки відважується мій принц!

Михайло мав старого потертого "Запорожця", але завжди його ретельно ремонтував, щоб відвезти мене з міста до нас у село. Так після тих подорожей мене почало нудити і часто крутилася голова. У поліклініці втішили звісткою, що я вагітна. Коли вийшла з кабінету — не знала, чи радіти, чи плакати. А Михайло нетямився від щастя. Він буквально носив мене на руках. Звісно, через декілька днів були і обручка, і згодини з батьками.

Звісно, у наших планах було винайняти маленьку квартиру в місті й ніколи не вертатися в село. Однак раптово захворіла моя мама, ми були змушені залишитися жити в неї. Незабаром мами не стало. І ми відклали мрії жити в місті якось на потім. Не залишати ж батька самого.

Михайлова мама була директоркою школи. Вона і прилаштувала мене вчителювати ще вагітною, аби потім за декрет платила держава. Невдовзі народився наш первісток. Назвали Іваном. Через два роки в мене народилася Софійка, а ще через три — донечка Мартуся. І все могло б бути, як у всіх, — люблячий чоловік, діти, хата, робота... Чого ще треба для щастя? Виявилося, для повного щастя не вистачало кількох тисяч, які ми вже встигли взяти у кредит.

Фото: spirtok.ru.

Михайло тинявся з роботи на роботу, але його із середньою шкільною освітою не хотіли ніде брати. Працював охоронцем у банку, їздив на будови. На тих будовах і призвичаївся до чарки. Ти йому одне, а він з похмілля бурмоче, що нічого в тому житті не добився. Я вже переходила на крик, ну а потім ходила із синцями. Останнім часом уже не спала з чоловіком в одному ліжку — мені було гидко виконувати подружній обов’язок з тим, від кого смердить потом, горілкою та автомобільним мастилом.

Так і жили на мою одну вчительську зарплату.

Якось говорила з сусідкою, і та розповіла про свою знайому, яка заробляє ледь не по десять тисяч у Польщі на заробітках. Мовляв, та їздить на суниці. Довго не думаючи, і собі виробила закордонний паспорт, відкрила візу і на літніх канікулах у школі подалася собі на ті суниці. Мене мої не хотіли пускати, але в них не було вибору.

КУРОРТ, А НЕ ЗАРОБІТКИ

Приїхала я із солідною сумою. Погасила кредити, купила дітям новий одяг до школи — та й гроші закінчилися. І коли випала можливість їхати на прибирання (а то, кажуть, легше) — взяла лікарняне в школі й подалася знову у світ.

Спершу їздила посезонно, пробувала брати відпустки, лікарняні, однак коли поверталася і на заробітну картку мені приходили ті мізерні півтори тисячі — не витримувала. Одного дня пішла до своєї свекрухи-директриси й звільнилася зі школи. Ото був скандал! Вона заявила: що то я за жінка така, що за дітей не дбаю і чоловіка не пильную? Він же такий бідний, увесь день вдома сидить, і йому, бачте, любові бракує. Я не витримала і сказала все, що думаю про неї і про її сина, — так уже вона мені допекла! Її відповідь вибила мене з колії.

— Значить, заслужила! — випалила вона.

Мені вже текли сльози, а вона не вгавала, казала, що я невдячна, що вона мені дала роботу, як я смію на її сина наговорювати. І що він такий розумний у неї, що жоден інститут не був гідний його знань. Саме тому він нікуди не вступив зі своєю золотою медаллю.

Того дня я таки звільнилася, але назавжди перестала бути доброю невісткою для своєї свекрухи.

Через кілька днів поїхала знову до Польщі. І цього разу все було просто чудово: я мала вже пристойне житло, де жили чотири українки, а на мене (за попередньою домовленістю) чекали три роботи. Я бачила, як живуть люди, вчила потроху польську мову, мала добрих сусідок по кімнаті. Іноді ловила себе на думці, що живу тут як на курорті — відпочиваю від того села і тих вічних проблем.

Фото: ukr.segodnya.ua.

І все було б добре, якби не один поляк. Це був пан років 40, у якого я прибирала. Він заробляв пристойно, то видно. Адже мав досить дорогі меблі, трикімнатну квартиру в центрі Гданська. Однак був самотній — ні дружини, ні дітей. Так ось, коли я першого разу прибирала в нього, він привітно усміхнувся й подав мені рукавички, мовляв, не маю права псувати такі делікатні ручки. Я тоді усміхнулась, сприйнявши те за комплімент. Але щораз частіше, коли я до нього приходила, він виказував мені виразні знаки уваги — то скаже, що уже сам прибрав, натомість мене чимось смачним нагодує, то сяде зі мною до розмови, то якісь фото показує, книжки. Я чомусь одразу подумала, що він хоче затягти мене в ліжко. Тому вирішила більше не ходити до нього. Відтак він дізнався, де ми живемо, і приїхав до нас своїм "Рейндж-ровером" з квітами. Просив у мене вибачення. Просив вернутися.

Ті його квіти (до речі, ромашки) полонили моє серце. Як мені давно не дарували квітів... І я знову повернулася до Анджея (так звали мого залицяльника) прибирати. Однак щораз частіше в нього затримувалася. Нічого такого — ми багато говорили, я розповідала йому про своє життя в Україні, він — про свою колишню дружину, яка виявилася останньою курвою... Я часто ловила себе на думці, що тільки Анджей мене розуміє. Тому від гріха подалі вирішила поїхати додому.

А СВЕКРУХА НЕ ЗМИРИЛАСЯ

Наступного дня я вже була в нашому обласному центрі. І хоча перед тим зателефонувала додому, аби чоловік мене забрав, нікого не було, а його телефон був вимкнений. Я сіла в автобус і ледве добралася з тими торбами.

Приходжу — пес гавкає, не впізнає мене, а в домі хоч застрелься — нікого немає. Раптом чую з-за хати чоловічий сміх. Приходжу туди — аж там газетка на столі, самогонка, огірки, пиво, таранька, і мій чоловік з останніми алкоголіками в селі щось "відмічає".

Я як розкричалася, як впала у нерви, то ті п’яниці по городі втекли кудись. Тільки чоловік нетверезими очима дивиться та вже лізе обійматися. Я його і відкинула, не через те, що не хотіла його обійняти, а через те, що його перегар вже за кілька метрів мені виїдав очі. Спитала, де діти. Діти були у свекрухи. Я з тими торбами і подалася туди. Стукаю у двері, ніхто не відчиняє. Аж тут виходить свекруха.

— О, з’явилася! — мовила вона, криво усміхаючись.

— Діти де? – спитала я (це був вихідний).

— Така ти їм не потрібна.

— Що за дурниці ви кажете! — ледь не скрикнула я і ввірвалася до хати.

У хаті перед телевізором сиділи мої діти і дивилися мультфільми. Я покликала їх до себе. До мене підбігла лише наймолодша Мартуся, а старші лише холодно привітались. Я притягла до хати сумку і почала роздавати гостинці. Видно, моїх дітей лише те й цікавило. Я намагалася поговорити, але старші швидко пішли надвір, уникаючи моїх запитань. Я спитала молодшу, що сталося.

Фото: mydyvo.wordpress.com.

— Бабуся казала, що ми тобі не потрібні. Що ти собі іншого тата в Польщі знайшла і що ти ображаєш нашого тата.

Я не могла витримати. Кинулася надвір до дітей казати, що люблю їх, але, видно, вони на мене дуже образилися. До вечора говорила лише з Мартусею. Вона мені все розповіла — як тато пив, як їх бив і як їх забрала бабуся.

Та нашу розмову раптово пе-рервали. До кімнати ввійшла свекруха.

— Ти тут думаєш ночувати? Для тебе немає місця.

Я зрозуміла все. Мовчки зібрала речі, попрощалася з дітьми і пішла. Коли прийшла додому — в хаті лунали голосні п’яні співи. Я не хотіла заходити. Боялася. Пішла до сусідки. Та все знала і розуміла. Пустила мене. А на ранок я не мала куди дітися. Залишатися там не хотіла. Тому наступного ранку пішла до свекрухи, залишила їй усе зароблене для дітей і подалася знову до Польщі.

МІЙ АНДЖЕЙ

Коли переїхала кордон, не витримала і подзвонила Анджеєві. Він мене і забрав з вокзалу. Повіз до себе додому. Ми тоді довго говорили. Я розповіла йому все. Він уважно вислухав і запропонував залишитися в нього. Я хотіла не погодитися, але таки не мала куди подітися. Залишилася. І тої ночі було те, що було. Тої ночі я зрозуміла, як сильно його люблю.

Він, до речі, мені давно освідчувався. А тут я зрозуміла, кого шукала все життя. Я відчувала себе жінкою поряд з ним.

Пізніше він знайшов мені роботу. Та тільки не прибирання, а вчителювання в місцевій українській школі (я ж вчителька математики). Там зарплата була куди пристойніша, аніж навіть за те прибирання.

Фото: humboldtunified.com.

Через декілька місяців, коли я знову приїхала додому, я подала на розлучення. Суд був на моєму боці стосовно дітей, однак ті на "пораду" бабусі захотіли залишитися з нею. А потім виплили нові докази того, що я погана мама, — я не мала постійного місця працевлаштування, фактично, в Україні вважалася безробітною, тому, що тут не кажи, діти залишилися з бабусею. Власне, я їм і так не була потрібна. Вони не криючись мене цуралися. А коли до села дійшла вістка, що я вийшла заміж за поляка, то мене так і назвали — курвою, вибачте.

У чоловіка я відсудила лише батьківську хату. Однак від неї залишилися самі стіни, він усе виніс за пляшку. Мати його віддала на лікування від алкоголізму. Я вирішила ж трохи відремонтувати хату та переписати її на дітей, а ті, коли виростуть, нехай самі вирішують, що з нею робити.

Тепер от з болем повертаюся до Польщі — до країни, яка вже стала моїм домом. Там мене принаймні чекають. Я справді не знаю, що буде далі. Маю надію іще забрати дітей до себе, аби ті побачили нормальне життя. Але, мабуть, це ще не на часі.

Називайте мене як хочете. Мене вже переболіло — справді. Судіть чи не судіть — байдуже. Навіть якщо для вас це неприпустимо — робити так, як зробила я, то просто спитайте себе: "А як би я вчинила на її місці?" Я не сумніваюся, що тоді ви мене зрозумієте. Бо кожен заслуговує хоча б на елементарне щастя.

Головне фото: youm7.com.

Реклама

Читайте також:

тема

Актуальне порівняння німецьких підприємств на інтернет-платформі Kununu показало, на яких підприємствах співробітники задоволені своєю зарплатою. За результатами дослідження стал
Економити на товарах та послугах у Німеччині можна цілий рік. Потрібно просто знати деякі хитрощі.

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.