Українець побував у "маленькій Україні" США (ФОТО)

У мене була давня мрія – відвідати містечко Савт Бавнд Брук в окрузі Сомерсет штату Нью-Джерсі, США. Власне поїздка до Америки була для мене поїздкою до Савт Бавнд Бруку, пише Павло Подобєд для Український тиждень.

Нью-Йорк – Тінек – Савт Бавнд Брук

Новітня історія цього населеного пункту тісно пов’язана з українською громадою. Більше того – чимало біографій видатних українців закінчуються фразою «Похований на українському православному цвинтарі у Савт Бавнд Брук». Та про все по порядку.

Перше поселення на цьому місці мало назву Містечко Франкліна (англ. Franklin Township). У 1869 році назва була замінена на Блумінґтон (англ. Bloomington), аж поки у 1891 році населений пункт не одержав теперішню назву. Наприкінці ХІХ ст. у СавтБавндБруку мешкало 800 осіб. Сьогодні тут проживає понад 5,5 тис. людей, серед яких нечисленна українська громада, яка бере участь у житті місцевої православної парафії та опікується українським кладовищем.

Церква-пам’ятник Святого Андрія Первозванного у Савт Бавнд Бруці

 

Саме це кладовище є найбільшим та найвідомішим українським некрополем у західній півкулі. Перше українське поховання з’явилось тут у 1951 році, з ініціативи православних еміґрантів-українців.

Моя поїздка до СавтБавндБруку розпочалась з Нью-Йорку. Я зустрівся з давнім активістом благодійного фонду «Героїка» Юрком Яворським, який прилетів з Торонто, аби разом зі мною відвідати український некрополь.

Отже, зустрівшись, ми вирушили автобусом до Тінека у штаті Нью-Джерсі. Це півгодини їзди від Нью-Йорка. У невеличкому «одноповерховому» містечку на нас чекало подружжя Зиновія та Олени Гальковичів – українців, народжених в Америці. Гальковичі, як і я, належать до організації Спілка Української Молоді (СУМ). Різниця лиш у тому, що я в СУМі 15 років, а вони – понад 60. З пані Оленою Галькович я познайомився багато років тому на cумівському таборі в Україні. Згодом, у 2015 році, на моє прохання, вона організувала панахиду на могилі полковника Армії УНР Володимира Кедровського у СавтБавндБруці.

Відтак пані Олена вже знала і про моє захоплення Армією УНР, і про діяльність «Героїки», яка прагне облікувати поховання вояків Армії УНР по всій земній кулі. Тож мені не довелось пояснювати чому ми хочемо побачити український цвинтар – Олена Гальковичсама запропонувала завезтинас своєю машиною до Савт Бавнд Бруку. Приїхали на місце коли на дворі вже сутеніло.Ми лишень встигли ззовні оглянути церкву-пам’ятник Святого Андрія Первозванного, що стоїть на вході до цвинтаря. На більше не вистачило часу.

УПЦ в США

Наступного дня прокинулись рано. Це була неділя і день обіцяв багато цікавого. З готелю пішки вирушили через Мейн стріт до церкви. Населений пункт маленький і нагадує радше селище, ніж місто. Однак Савт Бавнд Брук немає нічого спільного із пересічним селищем в Україні. Всі вулиці гарно заасфальтовані, а дороги мають дві смуги, якісні бордюри, водостоки та новеньку розмітку. Обабіч дорожнього полотна ідеально рівними рядами розміщені одноповерхові будинки, перед кожним з яких є зелена галявина. Правда тротуарів тут майже немає і кілька кілометрів від готелю до церкви ми йшли просто по бордюру.

За півгодини дістались до церкви-пам’ятника Святого Андрія Первозванного – головного храму УПЦ в США. Ця церква (УПЦ в США) має власну історію та складну ґенезу. УПЦ в США організаційно не пов’язана з жодною православною церквою в Україні, і знаходиться під юрисдикцією Константинопольського патріярха.

Літургія в церкві-пам’ятнику Святого Андрія Первозванного

 

Літургію правив предстоятель – митрополит Антоній. Зовні величний собор всередині виглядає як середнього розміру церква, адже за своєю будовою храм нагадує радше грандіозну дзвіницю: невеликий за площею і витягнутий до небес. Недільне богослужіння зібрало кілька десятків вірних – переважно зі старих еміґрантських родин. На парафію Святого Андрія Первозванного ходить мало новоприбулих – кілька осіб з персоналу, котрі доглядають територію та будівлі. Правили українською, але читання Євангелія, проповідь та окремі молитви також дублювали англійською мовою – для тих, хто вже не розуміє української. Після літургії пані Олена Галькович представила мене митрополитові і я попросив благословення на опис цвинтаря та роботу в архіві. Ще за кілька днів я мав розмову зархієпископом Даниїлом про мету та предмет моїхпошуків. Зрештою, мені дозволили поселитися у гостьовому будинку та надали максимальне сприяння у дослідженнях.

Маленька Україна

Савт Бавнд Брук вразив мене в усіх значеннях цього слова. Справа не лише в тому, що я давно мріяв побувати тут. Савт Бавнд Брук – це справді грандіозне творіння українських еміґрантів:

  • Великий цвинтар, на якому поховано понад 3000 українців.
  • Церква-пам’ятник Святого Андрія Первозванного.
  • Мавзолей під церквою, де спочиваєпатріярх Мстислав Скрипник.
  • Окремий будинок консисторії УПЦ в США з великим вестибюлем, бібліотекою, кухнею та адміністративними приміщеннями.
  • Український православний культурний центр.
  • Новозбудований музей.
  • Гостьовий будинок.
  • Господарчі споруди.

Будівля Українського православного культурного центру

Актова зала Українського православного культурного центру

 

У 1980-х роках тут відбувались зустрічі останніх ветеранів визвольного руху

Провідну роль у заснуванні українського осередку у цій місцевості відіграв Мстислав (Скрипник) – тодішній архієпископ УПЦ в США, а в минулому – хорунжий Армії УНР. Моя любов і пошана до владики Мстислава лише заохочували до вивчення терену, адже вулицями Савт Бавнд Бруку гуляв Мстислав І, тут він зустрічався з бойовими побратимами – ветеранами Армії УНР. Тут владика Мстислав розбудовував «маленьку Україну». Саме тут, разом із сотнями інших ветеранів визвольного руху, він знайшов свій останній спочинок.

Бібліотека. Директором бібліотеки є пані Людмила Безсонів – вдова Володимира Безсоніва, який був сином Петра – вояка Армії УНР. Пані Людмила харків’янка. Виїхала до США щойно розвалився СРСР, вийшла заміж за Володимира Безсоніва, який овдовів кілька років перед тим.

З перших слів нашої розмови я зрозумів, що директор бібліотеки російськомовна, але зі мною старалась говорити українською. Щойно вона почула, що я цікавлюсь Армією УНР – відклала всі справи, зосередила всю свою увагу на мені і взялась усіляко допомагати. При словах «Армія УНР», «Зимовий похід», «Лицарі Залізного Хреста», «Каліш» чи «Щипьорно» – на її обличчі відбувались певні переміни: людина поринала у спогади про свого чоловіка, згадуваладавні розмови.

Вона принесла мені сімейний фотоальбом,у якому зберігається колекція світлин хорунжого Федота Грінченка, приятеля ПетраБезсоніва. Мені запропонуваливідсканувати фотографії, аби поповнити збірку «Героїки». Пані Людмила відвела мене на кухню, дозволила користуватися холодильником, брати будь-які продукти, каву, соки і т.д. На третій день мого перебування у Савт Бавнд Бруці почались сильні дощі. Тож поки я доходив з готелю до бібліотеки – був геть мокрий. У бібліотеці мені дали різні американські фени і нагрівачі для одягу. Усіляко мною опікувались, хвилювались, щоб я не застудився.

Якщо коротко – пані Людмила справила на мене враження «золотої людини». Згадую про неї із вдячністю.

Читальна зала бібліотеки

 

Сама бібліотека являє собою велику колекцію книжок на тематику україністики: виданих як в Україні, так і на еміґрації. Тут є художня, церковна, історична література тощо. Однак бібліотека мене зацікавила не книжками: тут зібрано понад 500 назв українських періодичних видань – від початку ХХ ст. і до сьогоднішнього дня. Зокрема, тут зберігаються підшивки газет та журналів, що виходили друком у таборах інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі. Усі ці видання можна замовити «тут і зараз», на місці зробити безкоштовні скани чи фотокопії.

Архів. Сховище архіву знаходиться у будівлі Українського православного культурного центру, збудованого ще за часів Патріарха Мстислава. За відсутності читальної зали,дослідники працюють із документами в бібліотеці.

Директором архіву є доктор Михайло Андрець – син діпістів – тобто українців, які потрапили до США через табори ДіПі (Displaced persons camp).Він добре володіє українською, хоч і з виразним американським акцентом. До власної роботи ставиться відповідально та уважно, не сторониться і парафіяльного життя – за той час, що я провів уСавтБавндБруці, мені неодноразово доводилось бачити його з дружиною у храмі.

До архіву мені вдалось потрапити не одразу: довелось поспілкуватися і з митрополитом Антонієм, і з архієпископом Даниїлом, і трохи полистуватися з паном Михайлом. Зрештою, на моє прохання показати «світлини на тематику Армії УНР» – менівинесли фотоальбом, що присвячений життю бурси ім. Симона Петлюри в Перемишлі (яка існувала у міжвоєнний період як навчальний заклад переважно для дітей-сиріт вояків Армії УНР). Світлини знаходились у гарному альбомі, але в більшості не були підписані. Я взявся фотографувати альбом. Пан Михайло запитав, чи знаю когось на світлинах. Я розповів про людей, які були зображені на знімках та запропонував зробити картки-підписи до тих світлин, які можливо описати.

Завершивши роботу «над бурсою», мені принесли картонну коробку із підписом «Kulykiwskyi». Почав переглядати і зрозумів, що то приватний фотоальбом Миколи Йосиповича Куликівського – підполковника, коменданта бронепотяга «Запорожець». Розповів це директору архіву, вислав йому біографію Куликівського на електронну пошту.Я почав робити підписи до світлин у фотоальбомі, адже на них був зображений Микола Куликівський у товаристві різних, на загал впізнаваних, ветеранів Армії УНР: Олександра Загродського, Павла Шандрука, Петра Дяченка, Івана Омеляновича-Павленка і т.д.

Кіннота Армії УНР на параді в Кам’янці-Подільському, 1920 р. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава

 

Ставлення до мене значно потеплішало. Мені виносили на опрацювання все, що мене цікавило, а я старався допомогти з підписами до тих чи інших матеріалів. Часом я робив по 3000 кадрів за день, фотографуючи поки тримала батарея фотоапарату.

Музей ім. Патріарха Мстислава. Поряд із будівлею Українського православного культурного центру зведена нова споруда, яка невдовзі відчинить свої двері як музей ім. Патріарха Мстислава. Директором музею є пані Наталя Гоначренко. Не знаю, чи то подіяли схвальні відгуки директора архіву пана Михайла, чи просто поталанило відчути на собі гостинність українців СавтБавндБруку, але мені продемонстрували артефакти з музейного фондосховища, що стосуються тематики Армії УНР.

Хоча до Савт Бавнд Бруку приїздили десятки українських істориків, а в Україні мені доводилось чути, що тут «все давно описано і досліджено» – в дійсності ситуація дещо інша. У мене склалось враження, що наші науковці приїздили сюди радше з туристичною ніж з дослідницькою метою. Або ж на дослідження їм просто бракувало часу. Яскравим підтвердженням цьому є нерозібрані і не підписані світлини з колекцій ветеранів Армії УНР, абсолютно неописаний цвинтар, колекція військових нагород та інших артефактів, з якими ще не працювали дослідники української фалеристики. Практично всі нагороди, що мені продемонстрували, не мали підписів. Тобто власник нагород був невідомий музею. Ті ж, які мали підписи – були підписані помилково. Користуючись матеріалами Ярослава Тинченка, я провів атрибуцію всіх номерних Хрестів Симона Петлюри, Воєнних Хрестів, Хрестів Відродження тощо. У фондах музею було лише 2 Залізних Хреста «За Зимовий похід і бої» – обидва другого випуску. Також мені показали усі світлини, що мають відношення до Армії УНР, які змогли відшукати у музеї. Серед них були унікальні знахідки. Наприклад, тут я побачив оригінал відомої раніше в поганій якості світлини з похорону підполковника, командира 30-го куреня 4-ї Київської дивізії Михайла Лавровського – загиблого на Галичині в боях з більшовиками тощо.

Нагороди хорунжого 2-го кінного Запорізького полку Армії УНР Івана Макогона. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава

 

Загалом, підсумовуючи свою роботу в бібліотеці, архіві та у фондосховищі музею, можу сказати, що там чимало цікавих та зовсім невідомих матеріалів. Це не лише світлини пізнього діаспорного періоду, але й світлини ветеранів Армії УНР міжвоєнного періоду, періоду Другої світової і навіть колекція світлин періоду бойових дій – більшість з яких відомі нам або у поганій якості, або й зовсім невідомі.Керівництво цих установ – люди віддані своїй справі. Вони уважно ставляться до своїх фондів, а нечастим гостям з України присвятять особливу увагу. Кожного дня ці люди йшли мені на зустріч та робили все можливе, аби сприяти моїм науковим пошукам.

Проте Савт Бавнд Брук – це не лише православний храм, бібліотека, архів та музей. Ще є про що розповісти… наступного разу.

Павло Подобєд

Усі фото автора

Реклама

Читайте також:

тема

В українців, які мешкають у Німеччині, подекуди виникають обґрунтовані запитання юридичного характеру щодо свого статусу, реалізації своїх прав та можливостей.
Останні кілька місяців Департамент поліції та прикордонники у співпраці з Податково-митним департаментом та Інспекцією з праці проводять рейди на будівництвах Естонії. І кожного

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.