Українка розповіла про щасливий мультикультурний шлюб у США

Українка Оксана Шевчук виїхала до США далекого 1995-го року. Сьогодні вона - кохана дружина, щаслива мама двох доньок-близнючок. І громадянка Америки, пише Терноград.

— 22 роки тому доля закинула вас до США. Ніколи не шкодували, що залишилися там?

— На той час я працювала на телеканалі TV-4 і мені випала нагода поїхати в туристичну подорож до Нью-Йорка. В Україні відбувалися зміни, ми розуміли, що наша країна — в центрі Європи, потрібно налагоджувати міждержавні контакти, тому це спонукало мене залишитися за кордоном вивчити англійську. Два роки освоювала іноземну мову в коледжі, ще рік — комп’ютерне забезпечення. На курсах познайомилася з викладачкою, італійкою Августою, яка стала моєю подругою.

Очоливши відділ іноземних мов у коледжі, вона запропонувала мені роботу — консультувати іноземних студентів щодо оформлення візи, вибору навчального курсу. А після отримання сертифіката про освіту Августа довірила мені вести курс російської мови для американців. Російська мова близька мені, оскільки я народилася на Камчатці, прожила там 12 років. Американцям складно даються слов’янські мови, найважче їм засвоїти відмінювання слів. Загалом у тому коледжі я пропрацювала 15 років, потім перевелася в інший, але невдовзі мою спеціальність скоротили і я вирішила остаточно змінити вид діяльності, нині займаюся продажем нерухомості.

— Де ви познайомилися з майбутнім чоловіком?

— Ми разом працювали в коледжі, хоча певний час навіть подумати не могли, що колись будемо разом. Мілинд переходив на іншу роботу і передавав мені свої обов’язки із програмного забезпечення комп’ютерів, так ми здружилися. Через рік він повернувся до нашого коледжу, ми часто бачилися, спілкувалися, а з часом почали зустрічатися і одружилися.

— Коли ви зрозуміли, що Мілинд — чоловік вашої мрії?

— Міл сподобався мені з першої зустрічі! Пригадую, прийшла я до коледжу, аби дізнатися, як виготовити студентську візу. У коридорі зустріла Мілинда — стрункого, інтелігентного чоловіка, у чорних джинсах, бордовій сорочці, та найбільше мене вразив його погляд…  У нього дуже красиві очі! Він тоді дав мені певні поради, записав на аркуші своє ім’я та прізвище, але я ніяк не могла прочитати — були суцільні палички (сміється — авт.). Згодом ми знову зустрілися, потім була спільна праця, тепер — спільне життя (усміхається — авт.). Разом ми уже 18 років! Як то кажуть, від долі не втекти…

— Мілинд — американець?

— Він народився у Нью-Йорку, його батьки з Індії (мама з індійської сім’ї, але народилася і виросла в Африці). Ще до одруження ми говорили з Мілиндом про багато речей, і він зізнався, що його мама завжди мріяла, щоб у нього була дружина з Індії, дуже хотіла справити синові справжнє індійське весілля. Хоча вона понад сорок років живе в США, та досі своїм домом вважає Індію, не сприймає американське суспільство. Утім, коли вона дізналася про наші стосунки, про те, що у нас народяться близнятка — дуже зраділа!

— Чи припав до душі вашим рідним зять-індієць?

— Моя мама обожнює Мілинда! Не може натішитись його добротою. Жодного разу не заїкнулася, чому я вийшла заміж за іноземця, а не за українця. Єдине — їй важко спілкуватися з ним: мама не розмовляє англійською, а чоловік не знає української. Але вони подружилися, адже мама півроку жила у нас в США, допомагала доглядати за онучками. Коли ішла гуляти з дівчатками, я писала їй англійські слова українськими буквами і вона зі «шпаргалкою» якось знаходила спільну мову з американцями. Після її повернення в Україну сусіди ще довго запитували про неї — мама залишила позитивні враження!

— Розкажіть про ваших донечок.

— Дівчаток звати Амані та Сур’я. Їм десять років, перейшли до п’ятого класу. З іменами у нас ціла історія (усміхається — авт.). Коли народилися дівчатка, моя мама зателефонувала і запитала, як ми назвали їх. "Сур’я та Амані!" — відповіла я. Далі була пауза і я відчула, що маму це сильно ранило… "А нормальних наших імен ви не знайшли?" — невдоволено запитала і поклала слухавку.

Після того ми порадилися з чоловіком і дали дівчаткам подвійні імена: Амані-Єлизавета та Сур’я-Олександра. Дівчатка з трьох років займаються гімнастикою. Сур’я займається в команді, яка бере участь у змаганнях між чотирма штатами. Амані ще ходить на фігурне катання. Я дуже хотіла, щоб доньки навчалися балету, але вони вибрали інше. Не знаю, чи підуть у професійний спорт, але Сур’я вже твердо вирішила завершити дев’ять рівнів навчання з гімнастики, наразі перейшла на п’ятий.

— Наполегливі ваші донечки!

— Вони дуже здібні, гарно навчаються у школі, ми змалечку допомагаємо їм розвиватись. Ще до того, як вони почали розмовляти, я організувала так званий кооператив з шести американських сімей, в яких дітки такого ж віку, як наші, для спільних занять удома. Ми вирішили, що наші діти, окрім ігор, ще мають вчитися змалку, тому запросили приватного вчителя. Вони освоювали кольори, частини тіла людини, алфавіт, жести для глухонімих… Кооператив проіснував чотири роки. Окрім того, Амані та Сур’я ще відвідували школу Монтессорі.

— Чиї характери мають дівчатка?

— Сур’я схожа до моєї старшої сестри Тетяни, а Амані вся в батька — дуже скрупульозна в усьому, у неї висока концентрація уваги.

— У вашій сім’ї поєдналися українська, індійська та американська культури…

— Донечки дуже люблять Україну, часто повторюють: "Ми — українки!", хоча знають, що в них тече й індійська кров, і що вони — громадянки США.  Розпитують про українські традиції. Неймовірно тішаться, коли бачать синьо-жовтий стяг. Коли торік український гімнаст здобув "золото" на Олімпіаді, кричали на радощах, були горді за Україну! На День подяки у нас вдома збираються сім’ї з кооперативу.

Я запікаю індичку, а ще готую… український борщ — це вже традиція! Наші американські друзі дуже люблять борщ! З індійською культурою у нас важче, бо чоловік виріс у США, про індійські традиції здебільшого знає із розповідей. Батько Мілинда привіз для нас з Індії кілька статуй богів індуїзму. Я знаю тільки про Ґанеша — слоноголового бога удачі та мудрості. Ми з чоловіком жодного разу не були в Індії, плануємо поїхати на наступний рік на весілля до його родичів.

Фото: ternograd.te.ua.

— Іноді інтернаціональні подружжя важко зживаються. У вас — цілковита гармонія! Який секрет вашого сімейного щастя?

— Мілинд надзвичайно спокійний, логічний, розсудливий, завжди уважно вислухає, але якщо має свою думку, його важко переконати у протилежному, мусять бути вагомі аргументи. Він простий у побуті — не любить носити костюми, краватки, йому байдуже, на якому авто їздити, неперебірливий у їжі. Водночас уважний і вдячний — часто каже мені компліменти! Міл — фантастичний батько! Я не бачила, щоб хтось так спілкувався з дітьми, як він. Якби він був інший, я б не витримала ментальних розбіжностей, двомовності вдома. Доньки спілкуються з татом англійською, а зі мною — російською.

Мілинд не знає ні російської, ні української. Ми з чоловіком говоримо між собою англійською. Дівчатка так звикли, що у розмові зі мною їм важко перейти на англійську. Часто шкодую, що не навчила їх української, в ті часи ще все було добре між Україною та Росією, якби я знала, як все обернеться — мій вибір був би однозначно на користь української. Міл трохи розмовляє на одному з індійських діалектів, досконало індійської не знає, тому й не вчить доньок.

Реклама

Читайте також:

тема

Чи подобається вам мандрувати автомобілем? Якщо так - сідайте чимшвидше за кермо й вирушайте у подорож Німеччиною!
Порівняно з Україною, витрати на транспорт в Європі деколи дуже боляче б'ють по кишені. 

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.