Заробітчани пояснили, чому не хочуть повертатися в Україну

Декiлька тижнiв, декiлька країн Європи. Куди б не завiтав, ненароком зустрiчав українцiв. Море українцiв. Здається, що те море стрiмко розпливається свiтом у пошуках кращого життя, пише expres.ua .

Зауважив тенденцiю: українцi тепер емiгрують здебiльшого сiм'ями, намагаючись зачепитися за шанс залишитися поза межами батькiвщини. 

У Краковi зупинилися з друзями в гостелi. Привернув увагу рекламний опис цього тимчасового притулку для мандрiвникiв: "Ми розумiємо польську, англiйську, нiмецьку, українську, росiйську". "Так, нема проблем, говорiть українською," -- вiдповiдає менi на рецепцiї жiнка середнього вiку, люб'язно показуючи нам апартаменти. Потiм у розмовi довiдуємося, що панi Тетяна родом iз Запорiжжя. Ба бiльше, виявляється, вона зi своїм чоловiком, теж запорiжцем, власне, й вiдкрила цей заклад.  

Подружжя мешкає у Краковi вже близько двох рокiв. Переїхали туди, бо не бачили себе в iндустрiальному свiтi рiдного мiста. Скiльки витратили на вiдкриття справи -- не зiзнаються, утiм Тетяна каже, що гостел поступово виходить на рiвень самоокупностi. "Наразi ми з чоловiком самi зустрiчаємо вiдвiдувачiв, ведемо бухгалтерiю, прибираємо, -- розповiдає жiнка. -- Це дає змогу iстотно зекономити кошти на утриманнi персоналу". Кажуть, цей крок був одним iз найважливiших у життi. Тим паче, у них 10-рiчна дочка, яку торiк забрали до себе -- перший рiк, як поїхали батьки, вона жила в бабусi. Закрiпитися в Польщi означає для них досягти успiху в життi. Про повернення додому, незважаючи на труднощi становлення в чужiй державi, не думають.  

Гуляємо мiстом. На розi однiєї вулицi до нас польською з незначним акцентом звертається жiнка: "Запрошуємо до ресторану української кухнi!" Я люб'язно дякую, а заодно питаю, чи знає панi українську мову. "Так, я з Харкова". Заводимо дiалог. Оленi 34 роки. "На батькiвщинi працювала в мiсцевому вiзовому центрi, -- розповiдає вона. -- Усе вiдправляла людей за кордон, розписувала, що i як тут, хоч не їздила нiколи в тi краї. А якось подумала: може, самiй теж чкурнути? Урештi, зважилася -- чотири мiсяцi тому переїхала з чоловiком сюди. Винаймаємо житло". Пару не стримувало й те, що, крiм iншого, мали невеличкий бiзнес -- продуктову крамничку в спальному районi мiста.

"Тепер, рекламуючи цей ресторан, я просто пiдпрацьовую, -- каже далi жiнка, -- Основне моє заняття тут поки що -- робота в перукарнi. Чоловiк -- охоронець у супермаркетi. Роботу знайшли завдяки сторiнкам у соцмережах для взаємодопомоги вихiдцiв з України". Каже, заробiтку наразi вистачає лише на проживання, але їй тут подобається. "То чому емiгрували? -- питаю. -- Невже не шкодуєте, що покинули бiльш-менш усталене життя в рiдному мiстi?" Олена вiдповiдає: "Система тут iнша. Хай я тут почну з нуля, але вiрю, що матиму хоч у якусь перспективу. Тому житимемо тут".   У Вiднi ми зупинилися в молодого українського подружжя — Дмитра та Яни. 25-рiчний чоловiк родом iз Києва, 22-рiчна жiнка — зi Львова.

"Я тут уже пiвтора року, дружину забрав до себе близько пiвроку тому. Працюю архiтектором. Хоч закiнчив Київський нацiональний унiверситет будiвництва та архiтектури, та паралельно з роботою навчаюся на магiстратурi у Вiденському технiчному унiверситетi, -- розказує Дмитро. -- Знайомi не вiрили, що нам вдасться добре влаштуватися, пророкували низькооплачувану роботу не за фахом. Утiм головне -- наполегливiсть i бажання досягати успiху".   Дмитра перебиває телефонний дзвiнок. Вiн вiльно говорить зi спiврозмовником нiмецькою з австрiйським акцентом. Яна зауважує: "Мiй чоловiк дуже швидко освоїв мову. Склав iспит, який тут обов'язковий для того, щоб здобути дозвiл на проживання.

До речi, наш друг з України днями вже вп'яте не пройшов тест на знання нiмецької. Це загрожує йому поверненням назад, чого вiн дуже не хоче. Та i я наразi не освоїла добре мови. Заробляю тим, що роблю манiкюр та макiяж клiєнтам -- вихiдцям з України та Росiї. Їх тут чимало".   Пара винаймає помешкання в близькому до центру кварталi Вiдня -- будинок новий, квартира на верхньому поверсi. Придбати меблi ще не встигли. Мiсячний дохiд подружжя становить близько п'яти тисяч євро. Жити тут недешево, однак обоє налаштованi оптимiстично. "Я радий, що прокидаюся щоранку без тривоги. Удома, в Українi, я так не мiг", -- з усмiхом каже Дмитро.

  У Барселонi -- випадкова зустрiч з Орисею. 26-рiчна дiвчина родом з Iвано-Франкiвська. Живе в серцi Каталонiї вже майже два роки. Має економiчну освiту. Починала працювати у вiдомiй мiжнароднiй компанiї ще в Українi. Коли їй на роботi запропонували переїхати на узбережжя Середземного моря, не вагалася нi хвилини. "З подругою, також українкою, винаймаємо житло, частину оплати нам покриває компанiя, -- за кавою розказує Орися, -- Заробляємо по сiм  тисяч євро на рiк чистими. Таких грошей у нас не заробила б. Я щаслива тут".   Питаю, чи повернеться в Україну. "Нема сенсу, -- рiзко вiдповiдає дiвчина. -- Так, я люблю нашу землю.

У Барселонi, до речi, є сучасна греко-католицька парафiя, яку вiдвiдую. Але, розумiєш, вiдмовитися вiд того, що маю тепер, вважаю безглуздям. Тут я почуваюся потрiбною".   ...Уже дорогою назад, перетнувши українсько-польський кордон, пiдсiли в автобус, яким їхали українськi заробiтчани. Бiля мене сидiв 50-рiчний чоловiк зi Збаража, що на Тернопiльщинi. "Влiпили депортацiю,. -- нiби замiсть "привiт" каже менi. -- У Гданську працював нелегально. Але трошки мине часу, перероблю паспорт, i знову поїду. У нас не зароблю".   ...Куди б ми не завiтали, усюди в Європi можна зустрiти українцiв. Море українцiв. I те море сьогоднi, здається, втратило берег.
Назар ДАНЧИШИН

Реклама

Читайте також:

тема

Існує три головних шляхи, аби стати громадянином Великої Британії: за народженням, шляхом реєстрації або шляхом натуралізації, повідомляє СВІТU
Із виразною зовнішністю, ростом 196 сантиметрів і кремезною статурою – Майк Мазуркі був справжньою знахідкою для голлівудських режисерів, пише

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.