"Хочеться виплакатися в подушку", – українська заробітчанка про життя в Італії

Українська заробітчанка Надія Шувар розповіла для galslovo, як емігрувала до Італії, як шукала роботу та влаштовувала побут далеко від дому. 

...Якось мамі зателефонувала подруга, яка також була в Італії, і запропонувала поїхати до неї в Губбіо — помогти з роботою. Я послухалась.

Три тижні доглядала за бабусею, доки ту не віддали в дім перестарілих, а потім мене один адвокат взяв на роботу допомагати його батькам, платив дуже хорошу на той час зарплату - майже півтори тисячі італійських лір.

Але, уявіть собі, і тут не обійшлося без пригод — бабуся мене страшенно ревнувала до свого діда. Він мав 86 років, але специфічне почуття гумору: на людях любив називати мене своєю коханкою, тож попрацювати у тій сім'ї вдалося не більше чотирьох місяців. Далі події розвивалися ще цікавіше — я доглядала за однією жінкою та її братом, які разом мешкали і ніколи не були жонатими. Таких скупих людей, як вони, я в житті не зустрічала. Довго я там теж не затрималася. Аж потім мені подруга сказала, що є робота в пекарні. Минуло багато часу, і я досі тут працю.

Я не плачу ні за житло, ні за комунальні послуги — власники в цьому нам допомагають. Пригадую, як уже після трьох місяців в декреті мені довелось вийти на роботу, часто і в нічну зміну, то господиня  приїжджала і залишалася ночувати з дитиною. 

Хоча не все тут так добре. Так, мені пощастило, що я не оплачую комунальні послуги, наприклад, але витрати також немалі — забезпечити дитині басейн, танці, дорого коштує страховка за машину, подорожчало пальне майже удвічі... Більше заробляємо, відповідно й більше витрачаємо. Але загалом тут спокійніше, це факт, люди не заздрять один одному —  тим, хто побудував хату, купив машину... Багатство сприймається легше. 

Зараз живу в маленькому містечку, де навіть немає української школи, тому навчати сина української мушу самотужки, бо ж невідомо, як далі складеться. А в італійську школу він ходить до 1-а класу, з 18-ти дітей найкраще вчиться. Але зараз я Вам розповім чому. Якось приходжу до вчителів і кажу, що вчора своєму синові порвала зошит з італійської мови, а ті від здивування мало не попадали. Так, порвала, розповідаю далі, бо він писав не каліграфічно. Тому в мене статус найстрогішої в школі мами. І поводжуся так, тому що тут вчителі, я вважаю, надто лояльні і мало вимогливі. 

Все тому, що  половина італійців мають свій сімейний бізнес, який вони передають з покоління в покоління, тому синам та дочкам не обов'язково йти вчитися — вони ще змалку мають тверде переконання, що будуть забезпечені роботою. Власник пекарні, на якій я працюю, отримав лист з університету, в якому йшлося про те, що його син не відвідує заняття. Реакція була спокійна та байдужа — якщо не хоче вчитися, то хай ящики носить. І він носить, набагато краще живучи, ніж ми з дипломами з відзнакою.

Італійці не тяжіють до знань. Їх вчать користуватися калькуляторами, а не таблички множення. Мій господар, наприклад, не може усно до 36  додати 18.  Натомість італійці знають, що мають двічі в тиждень поїхати до ресторану повечеряти, влітку відпочити на морі, а взимку покататися на лижах і т. д. Солодко нічого не робити — так вони кажуть.

Але моя історія - це, радше, щасливий випадок,. Ось, пригадую розповіді моєї подруги... Один італієць узяв її на роботу, і, уявіть собі, час від часу жінка прокидалася, а чи правильніше кажучи, приходила до свідомості, зв'язаною в ліжку. Як пізніше з'ясувалося, він колов її снодійним і робив все, що хотів. Збоченець, інакше не скажеш. Коли вона зрозуміла, що з нею відбуваються дивні речі і звернулася до нас за допомогою,  уже важила 28 кг із шістдесяти кілограмів, так схудла. 

Інша подруга розповідає, як її вечорами бив роботодаведь, так що аж волосся жменями виривав з голови, забрати її допомогла уже поліція. Ах, скільки всього можна порозказувати, тут кожна жінка має свою історію. Важкі часи були...
     

Та зараз в Італії я почуваюся справді вдома. От приходжу в магазин і кажу:  «Сіньйоро, мені потрібні туфлі». Пояснюю які і вибираю. То ця сіньйора не лише допоможе мені їх приміряти, але й на наступний день після весілля, на яке, до прикладу, я їх купляла, подзвонить поцікавитися, чи мені було в них зручно танцювати. А у нас в магазині, поки терпітимуть, а зрештою, спитають: «Ви ще довго будете мені голову морочити?». Італійці цінують своїх клієнтів. 

Та італійці дуже вибагливі в побуті. наприклад, штори на вікнах в італійських будинках висять ще ті, які, умовно кажучи, повісила прабабця. Прати їх не можна, максимум — винести на вулицю і легенько витріпати. В українки: шість років тому, як побудувала хату, все у ній новесеньке-чистесеньке, та вона уже їде до міста міняти штори, бо ще висять в тюльпани, мода цього року на ромашку, а тре си купити в троянди, бо казали, що такі наступного будуть в тренді.  Ви подивіться, як італійці вдягаються. Всі речі, які я привожу собі з України, лежать у мене в шафі в коробках. Я тут їх  не ношу, бо не модно. 

Інше ставлення тут і до жінок. Та жінка, яка сидить замкнена в хаті двадцять чотири години на добу, хоче і уваги до себе, і вийти прогулятись, і кави попити, і відпочити. Італійці часто до неї заговорять, розрядять, повезуть показати якесь містечко, і вона вже тим радіє. Їхні чоловіки загалом вміють завоювати прихильність жінки.

Якщо він тобі скаже: «Привіт, красуне. Як ти поживаєш?». - А тоді продовжить розмову, то від нашого почуєш: «Що ти знов від мене хочеш? І т. д.». Скажіть мені, котрий з наших чоловіків спитає свою жінку, чи вона поїла добре, чи не втомилась на роботі і чим їй допомогти. Одиниці таких, мабуть. А тут — звичне явище. Тому логічно, що їхнє «ой, бідненька, ти так втомилася сьогодні, зараз я тобі вечерю приготую, почекай» візьме гору над нашим невдоволеним «а шо ти уже йдеш спати»... 

Італійці добрі, але їх потрібно бавити. Шоста година —   він уже хоче їсти, перша година — він знов хоче їсти, вони такі більш дитячі, мамині синочки. Мій чоловік  коли вперше приїхав до Італії, я йому приготувала на вечерю два стейки такі гарні, салат зробила, словом, так, як прийнято в Італії. Але чую, дзвонить до мами: «Дала мені два шматки м'яса, кров шваркотит звідти, якось обсмажила туда-сюда, накидала трави... і просить їсти? Ото-о Італія».

Бувають моменти, що я  відчуваю себе чужинкою, неповноцінною. Коли у нас почалась війна,  мене мало не звільнили з роботи. Словом, приходжу якось на роботу і кажу про те, що спати не можу, бо у нас в країні біда, що хлопців везуть на Схід, вбивають... На що чую: "Та подумаєш, на двісті менше, на двісті більше, вас і так багато". 

Так це мене обурило, що я спакувала валізи і вже готова була повертатися додому. В результаті, на колінах він у мене просив пробачення. Залишилася, але, чесно кажучи, тримаю образу й досі, тому що більшість італійців, мені здається, підтримують Путіна. І я розумію чому: якийсь час дивилася виключно італійські телеканали, після чого отримала таку дозу пропаганди, що під час телефонних розмов з матір'ю, жартувала, що скоро сама стану на бік Росії, як ще трохи подивлюсь телевізор.
     
 Я іноді їм розповідаю, які гарні наші Карпати, яка мальовнича Україна, на що чую у відповідь: «Так, що ти тут робиш, повертайся додому». Інакше мислять ті, що побували в нашій державі, з ними уже можна предметно говорити, вони нас розуміють. Решта — все одно мають нас за наймитів. А ще —  наші люди настільки добрі, що їх просять зробити одне, а вони у відповідь продемонструють ще добрий десяток своїх інших здібностей, не вимагаючи  взамін нічого. Цим, звичайно, користуються.

Буває, що принижують тут. Я, якби на все звертала увагу, то мене, мабуть, не стало би вже. Мама любить казати: «Ворогові не побажаю поїхати на заробітки». Бо вона була тут у мене в гостях і все бачила. Тут наші жінки живуть не в теперішньому часі, а фотографіями рідних з України.  Ви думаєте, ті, які повертаються додому, говорять правду?! Ні, звичайно. Вони її ніколи не розкажуть, бо немає кому.

Хто  вдома зрозуміє? В кожного своє уявлення про заробітки: мовляв, за кордоном гроші падають з неба. А відчути складність моєї роботи дуже легко: не треба особливих зусиль, просто сядьте вночі, відкрийте мікрохвильову піч і засуньте туди голову. Ми за одну ніч виготовляємо тисячу-півтори буханок хліба: я посеред ночі біжу сама в пекарню, мішу тісто, а вже потім всі приходять і мені допомагають. Як тільки зробиш найменшу помилочку, на тебе відразу ж кричать і обзивають путаною, тобто легковажною, можуть навіть чимось кинути... А почнеш жалітися, то відразу відправляють додому. І так хочеться іноді виплакатись в подушку, а потім думаю — всі живі, здорові, дитина поруч, все погане забудеться. 

Тому мені прикро, що в людей досі залишається стереотипним уявлення про те, що ми жінки легкої поведінки, які дуже легко отримують гроші. Це не так. Кожна опинилася тут не просто: ради свого чоловіка, сина, дочки... Ви навіть і близько не можете відчути, як тут важко перебути Великдень,  Різдво — ти ніби ідеш в ту саму церкву, освячуєш ту саму пасочку, але все одно все це було і буде чужим.

Фото: galslovo

Реклама

Читайте також:

тема

Початок міграції до Об'єднаних Арабських Еміратів закладено наприкінці 1980-х років, коли в країну почали запрошувати спортивних фахівців з Радянського Союзу.
Мiлена Рудницька, доктор фiлософiї та голова Свiтового союзу українок, домоглася щоб справу Голодомору винесли на розгляд Лiги Нацiй та Мiжнародного Червоного Хреста, пише журнал

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.