"Важко було не нити", – емігрантка розповіла про складнощі переїзду до Німеччини

У німців не заведено нарікати на життя

Емігрувати не збиралася, так склалися ­обставини. Батьки належали до кола шістдесятників. Дихати не могли від системи. 1986 року, за кілька тижнів після Чорнобильської катастрофи, народила доньку Дарину. Професор з Академії наук, з якою співпрацювала, сказав: "Забирай дитину і їдь звідси", розповідає Вікторія Щербань  для gazeta.ua.

Думала податися в Канаду чи Америку, бо там мала друзів. Але чоловік запропонував поїхати в Польщу, а потім – у Німеччину на роботу. Не знали мови, тому не уявляли, як зароблятимемо. Польський друг переправив через кордон – не мали ні документів, ні візи. Спала в машині, коли чоловік розбудив: "Прокидайся, ми в Німеччині". Були в Берліні.

Хотіла попрацювати місяць і повернутися, бо дитину залишили у батьків. Але друг сказав, що так не вийде – ми потрапили за кордон дивом. Через рік мама їхала в Німеччину з виставкою. За якимись фількіними паперами привезла доньку.

У незнайомому оточенні почувалася сліпою, глухою і голою. Щоб стати частиною того суспільства, потрібні роки. Зрозуміла, що таке ностальгія. Коли цвіла липа – так тягнуло додому, що плакала. Сумувала, відчувши запах диму з печі. Нагадував рідне село й бабусині пиріжки.

Перші три роки була пригнічена. Бачила прекрасну країну і людей, але душею не сприймала. Був страх, бо не знала, що робитиму далі.

У Німеччині є закон, який забороняє порушувати традиційний стиль архітектури. Кожен регіон зберігає своє обличчя. В Україні вся національна ідентичність майже знищена. Як і на всьому пострадянському просторі. Moя мама – одна із засновників Музею народної архітектури та побуту України в Пироговi. Їм не дозволяли збирати й показувати козацьку архітектуру. Вона була багата й потужна, а ми її втратили. Майже вдалося створити образ другосортності, бідності й забитості українців. Знаємо лише хатки біленькi під стріхами.

Побачила величезну кількість дитячих іграшок. На ляльку Барбі продається все – капелюшки, сукні, взуття. Дівчата не шиють платтячка з клаптиків. Це відбирає у дітей фантазію.

У містечку Шліерзе в Баварії знімали невелику хату із садочком. У гості приходили сусідські діти. Одного разу запропонувала пограти в театр. Мала "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя німецькою мовою. Участь у постановці погодився взяти увесь клас старшої доньки. Підтримала й директорка школи. Діти збиралися у нас вдома. Вночі на машинці передруковувала сценарій, із простирадл шила сорочки й розмальовувала їх узорами для вишивки. Перед виступом прийшли батьки інших дітей. Одна мама допомагала з декораціями, друга – принесла поїсти, третя – розвезла дітей по домівках. Тоді почалася наша інтеграція – за шість років після переїзду.

Під час вистави на сцені грала українська музика, діти були в українському вбранні. Хтось запитав: "Ви з Русланд?" Школярі закричали: "Вона не з Росії, а з України!"

З доньками розмовляла українською мовою. До трьох років вони прекрасно нею володіли. Коли пішли в садочок, не могли зрозуміти, чому вони вдома говорять не так, як інші діти. Найменша питала: "Мамо, я німкеня?" Відповідала: "Ні, ти не німкеня". – "А якщо я вийду заміж?" – "Також не будеш німкенею". – "А коли в мене будуть діти?" – "І тоді німкенею не станеш".

Коли вперше повезла доньок в Україну, вони не розуміли багатьох речей. Їх дивувала закритість людей, розкуті стосунки дівчат і хлопців. Лякали голодні бездомні собаки на вулицях – купували їм сосиски. Зараз діти раді приїздам в Україну. Кажуть, що відчувають зміни на краще.

Якось повезла дівчат на море в Крим. Коли на берег винесло медуз, інші діти кидали їх об каміння. Мої мало не плакали, як це побачили. По всьому берегу збирали медуз і відносили у воду. Цілий день рятували. Тоді я зрозуміла, що значить – європейські цінності. Це – повага до життя кожної істоти. Там, де намагалися втілити ідеї комунізму, життя перестало бути цінністю.

Мешкаю у дорогому районі Баварії. Будинок орендую.

Важко було навчитися не нити. У мене для цього завжди знаходилися причини. А в німців не заведено нарікати. Вони бачать те, чому можна радіти.

Маю друга Маркуса Васмайєра. Він – гірськолижник, олімпійський чемпіон. Якось запропонував безкоштовно забрати невикористані тканини. Лишилися після реклами спортивного одягу. Його дружина – директор музею, виховує трьох синів. Час від часу приносить мені свіжі курячі яйця, на кожному малює смайлик. Такого не вистачає в Україні.

У німецьких будинках значно прохолодніше, ніж в ­Україні. Взимку спальні не опалюють – економлять.

У майстерні з пошиття дитячого автентичного одягу створюємо костюми за музейними зразками. Вивчаємо старовинні експонати, світлини й записи. Відтворюємо сорочки, корсетки, спідниці, штани й верхній одяг. Працюють зі мною товаришка й родичка. Майстерню облаштувала у прабабусиній хаті. Побілила стіни, розмалювала піч, відреставрувала скриню. Глечики, макітри і всіляке хатнє начиння позбирала у людей по селу.

Реклама

Читайте також:

тема

Мiлена Рудницька, доктор фiлософiї та голова Свiтового союзу українок, домоглася щоб справу Голодомору винесли на розгляд Лiги Нацiй та Мiжнародного Червоного Хреста, пише журнал
Аліна Процик - відома особа як серед українців, які живуть у Данії, так і серед самих данців, і не в останню чергу, – місцевих журналістів.

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.