Зніміть стілець зі стелі! Репортаж із Венеційської бієнале ( ФОТО, ВІДЕО)

Зараз у Венеції проходить бієнале – головний форум сучасного мистецтва у світі. Українські журналістки Оксана Городівська та Анна Московченко побували на ньому, та написали для Platfor.ma про те, як бієнале виглядає очима різних людей, і чому це важливо.

Чергова Венеційська бієнале відкрилась 13 травня і триватиме до 26 листопада. Головна подія в сфері сучасного мистецтва відбудеться вже у 57-й раз, а вперше вона пройшла ще у в 1895 році. З тих пір кожні два роки подія збирає головних сучасних художників світу, туристів, дискусії і враження.

Як бачать бієнале київські журналісти

 

Перше, що інтригує, коли потрапляєш на Венеційську бієнале — це масштаб. Усе місто стає галереєю. Це якби взяли всі виставки за історію PinchukArtCentre і ще кількох галерей сучасного мистецтва, принесли це все в Мистецький Арсенал, у павільйони ВДНГ і в «царські» будинки десь на Пушкінській, пару експонатів поставили би між кальянами на набережній Дніпра і залишили це все на півроку. Через два роки повторили. Вийшло би щось таке, як бієнале у Венеції.

Звичайно, там вражає і саме місто. З одного боку розумієш, що воно дуже міцне, раз стільки часу опирається всій воді навколо і приборкує її. А з іншого — крихке, майже декоративне. Венеція дуже береже себе. Наприклад, там діє система Iris (аналог київського 1551), завдяки якій мешканці повідомляють про будь-які неполадки в місті. А пожежі гасять лише прісною водою, бо солона з каналів може пошкодити будівлі.

Через таке самозбереження у Венеції не може з'являтися щось надто нове — якась скляна офісна будівля, ТРЦ чи мінімалістична споруда сучасного архітектора. Саме тому бієнале — ледь не єдиний шанс показати щось свіже й незвичне в класичному місті. Наприклад, раптово втулити на площі 20-метрову золоту вежу Джеймса Лі Баєрса або гігантські руки, що виринають з каналу (карта підказує, що це робота Лоренцо Квінна, а Google — що вона про зміну клімату).

 

Як бачать бієнале туристи

 

Коли ти турист і тобі до рук потрапляє карта Венеційської бієнале, то спершу звертаєш увагу на дві локації, позначені суцільною заливкою: міський сад (Giardini) і Арсенал (Arsenale). Це два найпевніших місця, куди варто йти, якщо від однакових палаццо і безкінечних мостів уже мерехтить в очах і хочеться чогось інакшого.

Першим ділом ми вирушили в сад. Просто тому, що наш кораблик-маршрутка (вапоретто) спершу причалював туди. У саду розміщується частина національних павільйонів — іноді це справді ціла будівля з проектом однієї країни, але часом простір ділять кілька країн. Коли йдеш садом, то здається, що ти потрапив у парк атракціонів. У Південної Кореї мигають вивіски, навколо павільйону Великої Британії велетенські неоковирні скульптури, а поруч — у Канади — в небо б’є потік води. Як це буває в парку розваг, біля найпопулярніших атракціонів черги. Наприклад, треба відстояти хвилин десять, поки піднімешся сходами і твоя голова вирине просто посеред японської інсталяції.

 

Як бачать бієнале куратори

 

Після дослідження павільйонів у саду ми перекочовуємо в Арсенале. Там теж є павільйони різних країн, але половину простору займає центральний проект. Цього року його тема «Хай живе живе мистецтво», а курує все Крістін Масель з паризького Центру Помпіду. Схоже, такий абстрактний і естетський напрям вибрали, щоб збалансувати попередній вибір — тему «Всі майбутні світу», яку в 2015-му втілював Окуї Енвезор. У нього «Капітал» Маркса декламували годинами, зали повнилися критикою капіталізму, а сама бієнале мала прочитуватися крізь призму благ, праці та експлуатації.

Цього разу соціальну критику залишили національним павільйонам, а центральний присвятили художникам і їхнім мистецьким практикам. Звичайно, тут згадали і про екологію, і про традиції, і про становище інших — жінок, переселенців, ЛГБТ. Але загальне враження було заспокійливе. Може, цьому сприяє один повсюдний тренд — текстиль. Ніби один великий бабусин светр.

 

 

Як бачать бієнале молоді художники

З молодими художниками ми зустрілися в павільйоні Future Generation Art Prize. Там експонуються молоді митці з 16 різних країн. Для нас найбільш цікавою була насиченість простору — велика концентрація тем і технік на кількох поверхах. Тому ми вирішили поговорити з двома художницями, які використали майже протилежні техніки — Дінео Сеше Бопапе створила інсталяцію з землі, а Фібі Босвелл використала анімацію, звук і комп'ютерний код.

 

 

Як бачить бієнале Ян Фабр

Після розмов з молодими художницями ми йшли вулицями навмання. Аж тут в одному з дворів — скульптура великого ядуче зеленого скарабея, з якого росте дерево. «О, ти хотіла природу, маєш природу», — сказала моя операторка Аня і пішла знімати. Я тим часом на вході прочитала, що це виставка видатного митця Яна Фабра, пригадала його панно з панцирів жуків, які показували в Києві, й спробувала знайти куратора, який би нам щось розповів. Куратора нам привели і перепитали: «А може, ви хочете ще з художником поговорити?». Ну, ясно, що хочемо, ми просто не знали, що так можна було. Словом, мимохідь записали інтерв`ю з Яном Фабром.

 

 

Бути зрілим успішним художником — це як бути зрілим успішним музикантом. Ти можеш приїхати з презентацією нового альбому, зібрати цілий стадіон, але все одно маєш заграти хіти, якісь умовні «Creep» чи «Californication». Тому Ян Фабр везе свої хіти — скарабея та інших жуків, кістки, скло, ядучий зелений колір і міфи. Зрештою, частину з цієї добірки можна зараз побачити в Києві на виставці «Крихкий стан».

 

Як бачать бієнале художники національних павільйонів

 

Національні павільйони країн-учасниць бієнале часто аж дихають політикою і суспільними тривогами. Наприклад, у проекті Тунісу кожному охочому видають «freesa» (глобальний безвіз), з якою тобі радітимуть всюди у світі, а кордони зникнуть.

В українському павільйоні фотограф Борис Михайлов показує виставку «Парламент». Теж дуже симптоматично. Близько до нього за темою опиняється проект «Перу, країна завтрашнього дня», де політики різних десятиліть одноголосно обіцяють: «Завтра».

Тривоги художників стосуються цензури, міграційної кризи, руїн, обмеження свободи і відчуження. Це втілилося і в переможному проекті Анне Імгоф «Фауст», і в інсталяції турецького художника Чевдета Ерека з Туреччини, з яким ми і поговорили.

 

 

Після бієнале

Тепер, коли втома ніг і очей минула, бієнале згадується як досвід ритмічного сприйняття мистецтва, простоти знайомств і домовленостей, постійного погойдування човнів (після якого здається, що гойдаються і столи в кафе) і того, як старе і декоративне місто відходить на задній план і дозволяє дивитися на сучасність гостріше, ніж зазвичай.

Відео і гіфки: Анна Московченко

Реклама

Читайте також:

тема

Актуальне порівняння німецьких підприємств на інтернет-платформі Kununu показало, на яких підприємствах співробітники задоволені своєю зарплатою. За результатами дослідження стал
Економити на товарах та послугах у Німеччині можна цілий рік. Потрібно просто знати деякі хитрощі.

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.