Така далека, і така подібна: український погляд з Південно-Африканської Республіки

Кейптаун був і залишається "ворітьми" африканського континенту, але сьогодні це місто – ще й великий туристичний вузол, пише Українська правда. Порівняно з ним Європа виглядає втомленою і безбарвною. Європа, але не Україна.

У Кейптауні з'ясувується, що про Україну в Південній Африці знають у першу чергу те, що і про Південну Африку в Україні, – вона далека.

Інші асоціації – війна, студентські протести, футболіст Шевченко. При цьому не завжди орієнтуються, де саме на мапі Україну розташовано.

Можна сказати, це досить дзеркальне уявлення, і Україна для південноафриканців виглядає такою ж екзотичною країною, як і Південна Африка для нас.

Їжа і гопак

Від початку березня і до середини квітня у Кейптауні проходили "Українські дні", організовані місцевою українською громадою.

Хоча "Українські дні в Кейптауні" відбувалися у форматі "за сприяння" Посольства України у ПАР, фактично вони виглядали як волонтерська ініціатива української громади (і організацію, і фінансування громада взяла на себе). На момент старту проекту вона налічувала 93 особи в самому місті та його околицях.

Утім, після великого Українського Фестивалю, який тривав з ранку до вечора 11 березня, громада значно поповнилася – свято зібрало і познайомило українців, які досі до громади не входили.

Сам проект тривав більше місяця. Найгучнішою з подій був Український Фестиваль у передмісті Токай.

Кейптаун був у захваті від речей, які нам, молодшому і середньому поколінню українців, здаються такими буденними чи навіть банальними. Наприклад, від королеви свята, – бандури ("о, це не балалайка, тут аж 65 струн"!).

В Кейптауні живуть дві професійні бандуристки, яких довго не відпускали після виступу, засипаючи запитаннями й проханнями зіграти ще і ще.

Пощастило громаді й із гопаком – місцевий українець, високий професіонал у хореографії, не лише показав, що це таке, а й навчив на майстер-класі.

Звичайно, був і Шевченко, поезії якого звучали зі сцени у виконанні української артистки і телеведучої, яка давно мешкає у Кейптауні.

Кульмінацією фестивалю став виступ "Дивини", етно-театру з Донецька, запрошеного також діаспорою, без жодного сприяння офіційної дипломатії.

Але була дипломатична родзинка. Єдиною представницею Посольства на Українському фестивалі виявилася його співробітниця, яка, незважаючи на досить пізній термін вагітності, стала активною учасницею свята.

Її участь не виглядала б настільки героїчною, якби не  шлях до Кейптауну з Преторії, адміністративної столиці ПАР, майже у півтори тисячі кілометрів.

Культурна дипломатія

У риториці про те, як представляти нашу країну за кордоном і наскільки дієвою може бути "м'яка сила", дедалі більше аргументів лунає на користь пошуку спільних для різних культур сюжетів та розбудови зв'язків на їхній основі.

У віршах поетів з Африки, перекладених у межах проекту "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра", стільки ж мотивів втраченого дому або страху його втрати, як й у віршах сучасних українських авторів. Так легко впізнавати цей біль, цей нерв – міграції, вимушені та омріяні переселення, авантюризм та втома від нього.

Чому ми про це говоримо? Теоретично налагодження культурних зв'язків з Африкою має покликати співпрацю в інших галузях. На цьому слід наголошувати. Як і на тому, що Африка для сучасної України є стратегічно важливим напрямком зовнішньої політики.

До слова, "Українські дні" передбачали заходи в кількох напрямках.

Один із них – літературний. Відкриття виставок українських книжок у чотирьох бібліотеках Кейптауна, які супроводжувалися лекціями про українську культуру та літературу.

Інший – покази сучасного українського кіно. Цю роботу, так само, як і фестивальну кухню, взяли на себе активістки української громади Дзвінка Качур, Олеся Лобшер, Надя Олівер, Зоя Дей – молоді жінки, присутні на кожному івенті. Чудова команда, яка працювала за рахунок внутрішніх сил та інтуїції, і якій так до речі була б допомога професіоналів.

Запрошені гості з України Оксана Розумна та Ганна Яновська розповідали про українську культуру та літературу на відкриттях виставок у бібліотеках. 

Їх розповіді максимально прив'язувалися до життя, а аудиторію найбільше цікавили приватні історії, долі бабусь і дідусів, пережитий ними Голодомор, побут радянської інтелігенції, черги періоду перебудови.

Однією з цікавих тем для спілкування були шахтарі та шахтарський фольклор, про який говорили на прикладі робіт художника Романа Мініна.

Для Південної Африки, батьківщини найбільших у світі шахт, країни, де видобувають, здається, всі види корисних копалин, – це вдячна тема. Доказ тому – неофіційний  гімн ПАР "Шошолоза", в минулому – шахтарська пісня.

"Гарячим" виявився і сюжет Майдану, народних протестів і мистецтва в їхньому просторі. Підґрунтям для розмови про Революцію Гідності був проект Наталії Мусієнко "Мистецтво Майдану", який об'єднав роботи багатьох українських художників і встиг облетіти Сполучені Штати і Європу.

Цього разу в Кейптауні про нього можна було лише розповідати. З надією, що українські художники, письменники, музиканти вестимуть діалог із Африкою безпосередньо. Не в дуже далекому майбутньому.

Задзеркалля

Культура ПАР надзвичайно цікава саме своїм сучасним – в її тілі стільки ж рубців і запалених "зубів мудрості", скільки й у нинішній Україні. 

Популярний туристичний об’єкт Південно-Африканської Республіки – Робенайланд. Острів, на який раніше завозили хворих на лепру, вождів місцевих племен і політичних злочинців, всіх, кого влада вирішувала відрізати від суспільства. Перелік сам по собі моторошний, чи не так?

Зараз особливим місцем туристичного паломництва є камера Нельсона Мандели у в’язниці на острові. Цікаво, що екскурсоводами тут працюють колишні в'язні, розповідаючи про мізерні порції, суворий побут, інформаційний голод, переслідування родини.

Такими родинами "колишніх в'язнів" у Південній Африці є велика частина суспільства. Тривалий час, аж до початку дев’яностих за ґрати потрапляли за досить безневинні речі. Вийшов за визначену для твоєї громади територію або забув удома документ, що посвідчує особу, – жорстоке покарання або ув'язнення.

Під час сумнозвісної політики апартеїду суспільства як такого й не було, натомість – закриті, фізично відокремлені одна від іншої групи, на які мешканців країни ділили за кольором шкіри.

У Південній Африці відпрацювання "провини" за минуле відчутне навіть на рівні сувенірних крамничок, де серед краму, буває, неможливо знайти якісь дуже яскраві місцеві символи колоніальної спадщини. Натомість є безліч дрібничок родом із традиційних культур: зулуські маски, жіночі фігурки, посуд з орнаментами народу коса.

Ті прошарки населення, які зазнали утисків чи переслідувань за часи апартеїду, не лише отримали права – суспільство проходить певну реабілітацію, всіляко сприяючи їхній освіті, зайнятості, належному медичному обслуговуванню. І на рівні держави, і на рівні кожної окремої людини відчувається опіка й дружня підтримка.

Нинішні соціальні конфлікти пересунулися в площину несприйняття іммігрантів з інших частин континенту. Вони виникають переважно через те, що доводиться ділити робочі місця. І ті, хто ще вчора сам страждав від безправності, опиняються в непривабливій ролі переслідувача. Культура працює над примиренням у цій площині.

До слова, місцевий Інститут справедливості та примирення займається передовсім проблемами розв'язання конфліктів та подоланням їхніх наслідків, що видно з його назви. Українцям було б корисно спілкуватися на цю тему – українське суспільство досі не озвучує таких проблем, як велика психологічна дистанція різних поколінь, несприйняття суспільством "іншого". І даремно, адже вони несуть у собі потенційні конфлікти та пов’язані з ними ризики.

І на рівні музеїв та бібліотек, і на рівні базарів та ресторанів трапляються приклади того, як суспільство може працювати з пам’яттю. 

Євреї вловили спільність із Південною Африкою на рівні конфліктів пам'яті й створили в Кейптауні Центр Голокосту – простір, де розбудовуються комунікації.

Під час "Українських днів" до розмови залучили й Україну – у Центрі відкрилася виставка "Бабин Яр". Так потреба кожного обговорити свою трагедію, пов'язану чи то з апартеїдом, чи то з нацизмом, підштовхує до розмови.

Автохтони

На мультикультурність країни вказує той факт, що лише офіційних мов у ній — одинадцять. Окрім розмаїття мов, Кейптаун вражає досить різнобарвною палітрою місцевих звичаїв, зовнішніх ознак різних народів, навіть відтінків звучання тієї ж англійської.

Тут є все – океан і гори, смачна кухня і пристрасть до різних видів спорту, сучасний, дуже чистий центр і бідність та бруд так званих тауншипів.

Хочеться утриматися і від узагальнень про українців Кейптауна, однак...

Фото: life.pravda.com.ua.

Місцеві українці – це переважно жінки, які вправно намотують кола на власних автомобілях навколо Столової гори, виховують дітей українською мовою, активно залучаючи такі нечисленні українські мультики й дедалі більш численні книжки, ведуть власний бізнес, багато спілкуються та підтримують одна одну.

При цьому долають найризикованіші гірські підйоми і добре розуміються на місцевих винах. Можна сказати, що це – ті ж самі, що і в Україні, жінки, тільки з більшою кількістю кисню в крові, сміливіші й відкритіші до змін. Хоча, звичайно, не без ностальгії за своєю землею.

Читайте також:

тема

В очікуванні на безвіз українці активно шукають можливості з'їздити до Європи якнайдешевше.
Американська вища освіта вважається однією з найкращих у світі.

новини

Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.